06/10/2026
«ЖИТТЯ – ЦЕ НАША НАЙСИЛЬНІША ВІДПОВІДЬ ВОРОГУ»: ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ'Ю РЕКТОРКИ УВУ ПРОФЕСОРКИ ЛАРИСИ ДІДКОВСЬКОЇ ДЛЯ ТСН
П’ятий рік виснажливої війни, тривалий психоемоційний тиск і постійна небезпека щодня випробовують нашу людськість, психологічну стійкість та здатність зберігати світло всередині. Як не згаснути у світі суцільної невизначеності? Де шукати джерела внутрішньої сили, коли ресурси здаються вичерпаними, і як навчитися жити далі, не відкладаючи життя «на потім»?
З цієї глибокої, щемкої та водночас життєствердної розмови розпочалося свіже інтерв'ю ректорки Українського Вільного Університету, докторки психологічних наук, професорки Лариси Дідковської (Лариса Дідковська) для YouTube-каналу «ТСН» (інтерв'юерка – Валерія Ковалінська).
Це не просто фаховий аналіз психотерапевта – це щирий діалог про наш спільний досвід, про ціну нашої витривалості та про те, що робить нас справді сильними.
🌿 Головні сенси та рефлексії розмови:
1. Адаптація та ресурси: ми стали міцнішими, ніж усвідомлюємо
П'ятий рік жити в стані перманентної загрози надзвичайно важко, проте людина володіє дивовижним адаптаційним ресурсом. Подібно до того, як люди в часи найважчих випробувань Другої світової війни вчилися організовувати побут у найекстремальніших умовах, українці сьогодні побудували власну систему резилієнтності. Ми позбулися ілюзій і солодких обіцянок про швидке завершення війни, навчилися жити в невизначеності, здобули практичні навички захисту, підготували автономні засоби обігріву чи зв'язку та загартували свої цінності. Ми стали більш реалістичними, але й значно міцнішими у своєму виборі боронити власну свободу.
2. Парадокс «незламності»: не кам’яна баба, а жива людина
Слово «незламність» лунає повсюдно, але чи не перетворюємо ми його на пастку? Професорка Лариса Дідковська застерігає: бути незламним не означає закам'яніти, подібно до древньої скіфської баби в степу, яка байдужа до дощів і завірюх. Ми повинні залишатися живими.
Згадуючи досвід американського фахівця Френка П'юселіка, пані ректорка пояснює парадокс екстремальних умов: з одного боку, людина потребує психологічного знечулення (анестезії), щоб витримати жах війни, а з іншого – має зберігати максимальну чутливість, тепло, здатність співчувати та любити. Справжня сила – у збереженні цієї людськості.
3. «Підкладати дрова у багаття»: практичні способи самовідновлення
Якщо в камін не підкладати дров, вогонь згасне. Наше внутрішнє світло вимагає постійного підживлення:
▪️Працетерапія: відомий ще з XVIII століття метод, який повертає відчуття суб'єктності та контролю. Коли ви прибираєте хату, впорядковуєте грядку чи сумлінно робите свою щоденну роботу, ви бачите конкретний результат і виходите зі стану безпорадності.
▪️Мистецтво та краса: відвідування галерей, виставок, слухання музики чи читання книжок – це не «втеча від реальності», а необхідний контакт із серцем та радістю життя. Чим ближчим є контакт зі смертю, тим важливішим стає контакт із життям.
▪️Острівці стабільності: домашні улюбленці, смачна їжа, тепло спілкування з однодумцями.
4. Критичне мислення проти страху й афекту
У стані афекту та паніки рівень нашого ресурсу й критичного мислення падає майже на третину – вмикається давній рептильний мозок, для якого все здається катастрофою. Саме цього прагне ворог у гібридній війні – налякати та паралізувати нашу волю.
Захистом від ірраціонального страху є контакт із реальністю. Наша уява без фактів малює найгірші сценарії, бо центр негативних емоцій у головному мозку еволюційно відповідає за безпеку. Запитуйте себе: «Це факт чи лише мій страх?» Довіряйте перевіреним джерелам, дотримуйтеся інформаційної гігієни та спирайтеся на префронтальну кору – думайте, аналізуйте й не давайте маніпулювати своїми емоціями.
5. Право на свій біль і сила спільноти «рівний рівному»
«Чужі рани не болять» – це не про зневагу, а про суб'єктивність людського сприйняття. Кожен із нас має право сказати «мені важко», і цей біль не повинен ставати предметом конкуренції.
Надзвичайно потужною опорою в подоланні травматичного досвіду є групи взаємопідтримки за принципом «рівний рівному» (для матерів, які втратили дітей, для дружин, для сиріт). Коли поруч є ті, хто пройшов крізь аналогічне випробування, зникає бар'єр недовіри, а досвід кожного стає дороговказом і підтримкою для інших.
6. Життя «тут і тепер» як найвищий акт спротиву
Життя – це те, що відбувається прямо зараз, поки ми будуємо плани. Війна провела жорстку ревізію пріоритетів, змусивши нас викинути зайвий баласт і залишити тільки найважливіше.
Наші захисники й захисниці йдуть на фронт не для того, щоб ми занурилися в безпросвітний розпач, а для того, щоб захистити життя. Тому народження дітей, весілля, щира юна закоханість, святкування традиційних свят, надягання вишиванок чи збереження родинних ритуалів – це наша найсильніша, життєствердна відповідь ворогу. Ми самі є авторами своєї стабільності та свого майбутнього.
💬 «Ми переживаємо одні й ті самі події, але у свій унікальний спосіб. Головне – пам'ятати, що наше життя належить нам, і ми самі вирішуємо, яким воно буде», – наголошує професорка Лариса Дідковська.
Аналіз інтерв'ю та огляд підготувала доктор УВУ Лілія Бондаренко.
Усіх, хто шукає розважливості, глибини та психологічного ресурсу в ці непрості часи, запрошуємо переглянути повний запис інтерв'ю на YouTube-каналі «ТСН»: 👇
Як не зійти з розуму та де знаходити внутрішні сили на п'ятому році...