12/04/2022
Am frühen Morgen des 24. Februars 2022 haben die russischen Truppen die Ukraine angegriffen. Um sich zu retten, mussten die Ukrainer ihre Häuser verlassen. Kleine Stadt Butscha, bei Kyiv, hat seine eigenen Geschichten…
Рано вранці 24 лютого 2022 року російські війська вдерлися на територію України. Щоб врятуватися, українцям згодом доводилося покидати свої домівки. У містечку Буча, що біля Києва, свої історії…(укр. текст після нім.)
DER LÄNGSTE MARATHON IN MEINEM LEBEN
Erinnerungen von Dmytro Tkatschuk aus dem ukrainischen Butscha
Der Krieg hat unsere Familie am 24. Februar in Butscha erwischt. Wir hausten in unserem Bungalow zu fünft - meine Mutter, meine Schwester, meine zwei Omas (74 und 83 Jahre alt) und ich.
Anfangs haben wir uns in Butscha relativ sicher gefühlt. Man hätte schnell nach dem russischen Einmarsch mit der Familie sowohl nach Kyiv als auch in die Westukraine auf der Warschauer Landstraße flüchten können. Doch der Krieg kam dahin, wo man ihn nicht erwartete. Von allen vorhandenen Militärstützpunkten und Objekten kritischer Infrastruktur unseres Landes begannen die Russen ihren Angriff nach Gostomel, in der Nähe der Hauptstadt Kyiv – Drehscheibe für Luftgüterverkehr – und 5 Kilometer nördlich von unserem Landhaus in Butscha.
Schon am zweiten Kriegstag ließ die Ukrainische Arme eine Brücke östlich von Kyiv in die Luft sprengen und westlich, aus dem Territorium des zweiten Nachbarlandes – Belarus, griffen die russischen Horden nach Borodjanka, Worsel und Butscha an. Aus jeder Himmelsrichtung waren Explosionen zu hören. So gut wie alle Fensterscheiben fielen aus den Fensterrahmen heraus. Die Stadt war eingekesselt.
Am dritten Tag wurden Strom, Internet und Mobiltelefone abgeschaltet. Die russischen Soldaten hatten die Funktürme zerstört und wir blieben danach blind und taub. Um eine Nachricht abzusenden, musste man stundenlang, obwohl auch meistens hoffnungslos, auf schwache Handybälkchen starren, bis ein Netz erschien. Rundherum hörte man nachhaltig Geschossexplosionen. Zuweilen schwach, dann aber abrupt lautstark, als ob sie im Hof meines Landgutes explodiert wären, indem sich der Himmel bei Gostomel und Kyiv purpur- und blutrot färbte.
Mit all dem Gräuel vermischten sich Flugzeugmotoren an früheren Tagen, die eher einem tiefen aber entsetzlichen Brüllen ähnelten.
Jedes Mal brachte mein Gehirn ein Signal, dass gerade jetzt feindliche Jagdflugzeuge, tödliche Bomben auf unser Haus abwerfen und es begraben würden.
Manchmal brachte der Wind ein winziges Mobilnetz auf mein Handy und durch ablöschende Powerbankladung erreichte ich meine Freunde bei der ukrainischen Armee, um in Erfahrung zu bringen, wie wir aus der tiefen Not herauskommen könnten. Sie sagten, meine Lage sei desolat, ich müsse mich auf den Boden legen und abwarten, bis die Befreiung kommt. Wir gaben nicht nach, fassten Geduld und warteten.
Ich wusste nicht, wie lange wir in Butscha bleiben – die Nahrungsmittel waren so gut wie alle. Wir gingen ein paarmal aus dem Haus, aber die Geschäfte waren zu. Die städtische Behörde hüllte sich in Schweigen. Zeitweise hatten wir Glück – an einem Tag bekamen wir in einem Supermarkt etwas Essbares verteilt. Diese kleine Spende konnte man jedoch nicht ansehen, weil jeder Bedürftige nur eine Packung Tee bzw. eine Orange für sich herausgreifen konnte.
An den ersten Märztagen gingen wir Quellwasser holen und stießen an der Straßenecke auf feindliche Panzertechnik mit dem berüchtigten Buchstaben V darauf. Neben einem Militärfahrzeug standen zwei Dämonen mit weißen Bändern am Arm und guckten uns räuberisch an. Im langsamen Tempo drehten wir uns um und gingen zurück. Unsere Vernunft war durch Furcht lahmgelehnt - der Körper wollte sich nicht bewegen.
Von grünem Korridor für Zivilbevölkerung war immer noch gar keine Rede. Aus Sicherheitsgründen zogen wir daher in unseren 5 bis 7 Grad kühlen Hauskeller. Zumindest dort hatten wir einen gesicherten provisorischen Platz gefunden.
So dachten wir, bis am 5. März ein feindlicher Panzer auf unser Grundstück gefahren kam. Vor meinen Augen feuerte dieses Monster ein Geschoss gegen ein Nachbarhaus. Das zweite traf in eine Kuppel der Kirche, 70 Meter von uns entfernt. Der Donner war so laut, als ob alle Glocken der Welt geklingelt hätten.
Auf allen Seiten brannten Gebäude und der schwarze dicke Rauch stieg empor. In der Luft stand Geruch von Pyrotechnik. Mir schien, dass ich mit jeder neuen Explosion grauer wurde.
Am nächsten Tag machten wir uns auf den Weg mit Umwegen an feindlichen Blockposten vorbei, gelangten nach Lisna Butscha und später Irpin, das von Russen noch nicht besetzt war, aber auf uns mit weiteren Enttäuschungen lauerte. Dort gab es weder ein Telefonanschluss noch eine Verkehrsverbindung, überall verheerende Zerstörungen, ruinierte Neubauten wie nach einem gnadenlosen Tornado: aus dem Inneren der Häuser klafften zerstörte Küchen- und Schlafzimmerteile, Tapeten- und Spiegelfetzen.
Es blieb uns nichts anders übrig, als von Irpin zum Dorf Romaniwka zu fliehen, wo, nach unseren Informationen, Menschen evakuiert werden sollten.
„Leg dich hin, es wird geschossen“, schrien uns ukrainische Soldaten aus einem befestigten Unterschlupf. Wir sind im Nu zu Boden gefallen. Eine, zweite, dritte Explosion im Durchmesser von 100 Metern. „Es tobt schon die fünfte Stunde! Sie müssen dahin. Gehen Sie tief gebeugt runter, knapp einen Kilometer. Weichen Sie nicht ab. Wenn Sie Pfeifen von Geschossen hören, haben Sie noch 2 bis 7 Sekunden Zeit, um sich hinzulegen. Und so jedes Mal!“, räumte jemand ein und wir folgten nickend dem bewussten Rat.
Meine Mutter und die Oma hielten zusammen. Meine Schwester und ich schleppten mit aller Kraft die älteste Großmutter. Mein zweiter Arm hielt eine schwere Tasche fest mit wertvollen Familiensachen und Papieren. Über dem Kopf pfiffen Geschosse, einige trafen auch die Brücke, unsere aufgesteckte Zwischenstelle. Die Oma flehte uns an, sie in Ruhe zu lassen und uns selber zu retten.
Ich weiß nicht mehr, wie wir an die zertrümmerte Brücke gelangt sind. Auf Hinweis von unseren Militärs mussten wir erstmal darunter Schutz finden. Als wir da landeten, sahen wir an die 40 erschrockene weibliche Gesichter. Sie drückten ihre weinenden Kinder an die Pfeiler, um nicht unter der schweren Brückenplatte begraben zu werden.
Über den Fluss durften wir nicht. Wir mussten abwarten, bis sich eine Gelegenheit ergab und ein Militärkommando kam.
Nach einer Weile begaben wir uns in schnellen Schritten zum Fluss, über den ein etwa 40 Zentimeter breites Brett gelegt wurde. Als erste trug man eine Dame im Rollstuhl darüber, aufgegriffen am anderen Ufer von zwei Soldaten. In diesem kritischen Moment gönnte ich mir, ihren Mitbegleitern und helfenden Militärs Applaus zu klatschen. Dann traten meine Mutter und die beiden Omas auf das Brett. Besonderes Durchsetzungsvermögen, Kühnheit und Grazie beim Übergang zeigte die 83-Jährige. „Nicht schissen, bitte“, murmelte ich vor mir hin, als ich schon selbst auf dem Brett balancierte.
Die nächste Episode verlief wie in einer Zeitluppe. Ich hob meine Augen und sah ukrainische Soldaten mir zuwinken und schreien: „Laaauuuuft schneeell!“ Aber ich konnte nicht mehr laufen, weil an mir meine Oma hing, die wohl anstatt Beine schwere Klumpen hatte. Das konnte man kein Gehen nennen, sondern ein Kriechen auf allen Vieren. Zwischen uns und der ganzen Flüchtlingsgruppe vergrößerte sich die Distanz, bis vor uns plötzlich ein Bus auftauchte, als wir uns auf der Straße eingefunden hatten. Die Türen öffneten sich. In den gerammelt vollen Bus stieß ich nur meine Omas und die Mutter hinein. Da für mich und meine Schwester kein Stehplatz vorhanden war, liefen wir mit der restlichen Flüchtlingsgruppe zur Heimatstadt nach. Vorn war der letzte ukrainische Blockposten auf unserer Flucht zu sehen, an dem zwei uniformierte Mädchen uns zujubelten. 50, 40, 30, 20, 10 Meter. Diese Distanz schien mir der längste Langlauf meines Lebens zu sein. Wir liefen wie vorprogrammiert am Blockposten vorbei noch ca. 50 Meter. Entgegen kam uns ein in blau-gelbe Ukraine-Fahnenfarbe gestrichener Rettungswagen. Wir waren gerettet.
НАЙДОВШИЙ МАРАФОН У МОЄМУ ЖИТТІ
Спогади Дмитра Ткачука з української Бучі
Війна застала мою родину в Бучі 24 лютого. Ми були в приватному будинку у пʼятьох на господарстві - мама, сестра, дві бабусі (74 та 83 років) і я.
На початку в Бучі ми почували себе відносно безпечно. Оперативно можна було дістатися як у Київ, так і по Варшавці відправити родину на Захід. Але війна не зважає на твої логістичні плани. Вона приходить туди, де ти її не чекаєш. З усіх військових баз та об’єктів критичної інфраструктури нашої країни мерзота почала наступ саме з Гостомеля - вантажного аеродрому, який знаходиться за 5 км на північ від нашого дому в Бучі.
Буквально на другий день війни наші хлопці з ЗСУ підірвали міст на Київ (схід), а з заходу орки почали наступ на Бородянку та Ворзель. Трохи згодом бої почалися безпосередньо і в Бучі. З кожної з чотирьох сторін від нашого дому почали лунати вибухи. Вікна вилітали мало не від кожного з них. Ми опинилися в оточенні.
Ось на третій день у нас відключили електрику, інтернет та мобільний зв’язок. Місцеві говорили, що бачили, як орки ріжуть кабелі на мобільних вишках. Ми залишилися зовсім сліпі. Ти можеш годинами дивитися в свій телефон, на кручежок біля твоїх повідомлень в телеграмі, який дає тобі надію на те, що повідомлення відправляться. Але ні. Нічого не влітає і не вилітає.
Навколо без перестану лунали вибухи снарядів. Інколи менш гучно, інколи - ніби вони розривалися у дворі твого дому. Час від часу після особливо гучних вибухів небо зі сторони Гостомеля та Києва ставало багряним. Немов наливалося кров’ю.
До цього всього додався шум винищувачів, який чомусь лунав лише рано зранку. Я б навіть сказав, що шум цей більше схожий на низький, але потужний свист, який посилюється разом з тим, як літак наближається. І кожен раз твій мозок шепче тобі думку про те, що винищувач скине снаряд саме в твій будинок, підірве його повністю і знищить всю твою родину.
При цьому, інколи до нас вітром все ж заносило одну палку мобільного зв’язку. На залишках зарядки від повербанку я одразу набирав своїх друзів з ЗСУ і радився, що мені робити з родиною. Чи можна їх якось вивезти? У відповідь мені казали, що зараз в нашому напрямку кепсько, треба залягти на дно та чекати, коли наші хлопці завершать зачистку. Ми не панікували, вірили в ЗСУ і чекали.
Я не знав, як довго нам потрібно буде залишатися в Бучі, а їжі у нас було десь на тиждень. Раз на декілька днів ми виходили в місто в пошуках провізії. Магазини були зачинені. Інформації про видачу гуманітарної допомоги не було. Міськрада мовчала. Інколи нам таланило - в один з днів працівники супермаркету вирішили роздати людям залишки їжі на складах. Виглядало це, м’яко кажучи, жахливо, оскільки сотні людей намагалися вихопити собі хоча б пачку чаю чи апельсин.
В перших числах березня ми вийшли на вулицю по воду з бювету, пройшли до кінця вулиці і на повороті наткнулися на ворожу бронетехніку. Збоку броніка була намальована буква V. Біля машини стояло двоє демонів з білими пов’язками, які хижо дивилися в нашу сторону. Ми абсолютно повільно розвернулися назад та повернули додому. Розум паралізував страх, хоч тіло якось і рухалося.
Про зелений коридор для цивільного населення годі було й думати. Ми думали, що пересидимо вдома і перебралися жити в підвал, в якому було градусів 5 - 7 тепла. Думали, що так буде спокійніше.
Думали ми так до 5 березня - дня, коли на нашу вулицю в приватному секторі заїхав ворожий танк. На моїх очах ця залізна херня спочатку вистрелила в приватний будинок, який знаходився через один від нас. Потім він поцілив в купол церкви, яка знаходилася від нас метрів за 70. Шум був такий, ніби задзвеніли всі дзвіниці світу.
З усіх сторін горіли будинки і чорний густий дим підіймався у небо. У повітрі стояв запах піротехніки. Мені здавалося, що з кожним новим вибухом у мене сивіє голова.
Наступного дня ми зібрали всі необхідні речі та вийшли на вулицю. Ми обійшли блокпост десятою дорогою, і через Лісну Бучу дійшли до Ірпеня, який залишався поки що неокупованим. Але в Ірпіні на нас чекало і розчарування - там також абсолютно не було ані зв’язку, ані будь-якого транспорту або попутних машин. Ми побачили ірпінські новобудови, які були знищені вщент. Враження було таке, ніби там пройшов смерч. Ми дивилися на ці будинки і бачили розбиті кухні, залишки спалень, шпалери в дитячих та шматки дзеркал в ванних кімнатах.
Нам нічого не залишалося, як йти через увесь Ірпінь в сторону Романівки, де нібито мали евакуювати людей. “Падай!” – кричали українські військові. Ми швидко всі попадали на землю. Свист снаряду. Три. Два. Один. Вибух. Десь в радіусі ста метрів. “Гатять вже п’яту годину. Вам в ту сторону. Йдіть знизу від дороги по полю трохи менше кілометра. Там ви все зрозумієте. Якщо почуєте свист снаряду, у вас буде від 7 до 2 секунд, щоб впасти на землю. Падайте кожен раз!”- сказав один з них і ми мовчки пристали на цю зважену пораду.
Моя мама з бабусею трималися удвох. Ми з сестрою взяли старшу бабцю під руки і почали буквально тягти її за собою. В одній руці бабця, в іншій – величезна сумка, в якій були всі наші цінні речі з дому. Над головою свистіли снаряди, деякі влучили у міст – наше чергове місце зупинки. Бабуся благала нас залишити її і рятуватися самим.
Не знаю, як ми добігли до зруйнованого мосту. Я не знаю, як ми до нього добігли. Я пам’ятаю, що там стояли військові і махали нам руками, щоб ми забігли під міст. Коли ми врешті забігли, то побачили, що окрім нас там вже було людей з 40 цивільних. Всі перелякані. Стояли під опорами, бо там вірогідність того, що тебе завалить уламками мосту від чергового прильоту, була менша.
Через річку нас не пускали. Військові давали зрозуміти, що в будь-який момент зверху може прилетіти черговий снаряд. Думаю, що вони мали дочекатися команди від керівництва
Військовий дав сигнал, що треба швидко рухатися до річки. Ми рвонули вперед. Через річку військові перекинули дошку сантиметрів 40 шириною. Перед нами люди везли жінку на візку. З іншого боку перебігли двоє військових, взяли жінку на руки і повільно перенесли її на інший берег. Знаєте, хоч це і був критичний момент, але тоді виникло бажання зупинитися і просто аплодувати хлопцям. Потім пішли мама і бабусі. Моя люба бабуся, хоч і з допомогою, показала в свої 83 роки показала чудеса витримки, сміливості і грації і швидко перебралася на інший берег. “Тільки не снаряд, будь ласка,” повторював я про себе.
Наступний епізод в моїй голові постійно прокручується ніби в сповільненій зйомці – я піднімаю очі, зверху нам махають руками військові і кричать “БІЖІТЬ! БІІІІЖІІІІТЬ!!!”. Але бігти я не можу, бо на мені лежить інша бабуся, яка абсолютно не стоїть на ногах. Але ми пішли. Пішли як змогли. Рачки, навприсідки. Але все одно не встигали за іншими і залишалися позаду. Ми мабуть так і не вигребли б з того моста, якби в цей момент збоку до нас не під’їхав бус. Місця в ньому майже не було, тому я заштовхав туди бабусь і маму, закрив двері і сам побіг в сторону блокпосту. Я біг, поруч бігла моя сестра та низка незнайомих мені людей. Попереду був наш блокпост, за яким стояли дві дівчини у військовій формі і махали нам руками. 50 метрів, 40, 30, 20, 10. Мені здавалося, що ця дистанція, цей найдовший в моєму житті крос не закінчиться ніколи. Але ось ми пробігаємо повз дівчат, забігаємо на трасу, яка знаходиться в лісі і по інерції біжимо ще метрів 50. Нам на зустріч виїжджає звичайний пасажирський київський автобус. Жовто-блакитний. Рятівний. Ми у безпеці, ми вдома.
