25/04/2026
Сорок років – термін, достатній для того, щоб катастрофа перетворилася на символ. Але чи є Чорнобиль лише символом? Саме це питання стало відправною точкою для круглого столу, який відбувся 24 квітня 2026 року в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України спільно з науково-теоретичним часописом «Філософська думка».
Захід зібрав філософів, істориків, геологів та мистецтвознавців навколо однієї з найбільш болючих тем сучасної України – теми, де минула катастрофа і теперішня війна перетинаються в єдиному просторі екологічної, екзистенційної та національної тривоги.
Вступне слово виголосив директор Інституту філософії, член-кореспондент НАН України Анатолій Єрмоленко, який, вшановуючи пам'ять жертв катастрофи, поставив питання, що визначило тон усієї дискусії: чи змінила Чорнобильська трагедія саму структуру нашого морального мислення?
Чорнобиль є парадигматичним прикладом того, що відбувається, коли технологічне рішення приймається поза публічним дискурсом, поза відповідальною комунікацією між тими, хто вирішує, і тими, хто платить за наслідки.
Радянська система замовчування після вибуху 1986 року була не випадковою бюрократичною реакцією – вона була симптомом системи, в якій відповідальність принципово не могла бути публічно артикульована.
Російська агресія завдає величезної шкоди природі та людям, повторюючи ту саму логіку зневаги до іншого як до суб’єкта, що має право на голос, на місце, на майбутнє. Ця логіка вже проявилася у Чорнобильській катастрофі, коли рішення ухвалювалися без урахування тих, кого вони стосувалися, а довкілля й люди були зведені до об’єктів.
Тоді це призвело до екологічної трагедії, сьогодні – до війни, що нищить життя і українське середовище існування. Екоцид і геноцид мають спільне коріння – у цій зневазі, яка руйнує не лише довкілля, а й саму людську гідність.
Зі вступним словом виступила Тетяна Гардашук, доктор філософських наук, завідувачка відділу логіки та методології науки Інституту філософії, наголосивши, що Чорнобиль – це не лише трагічна подія, що підлягає меморіалізації, а випробування для самої науки і для тих інституцій, які мали б забезпечувати її суспільну відповідальність.
Гардашук окреслила проблеми екологічної безпеки в контексті війни, вказуючи на тривожну паралель: те, що відбулося з Каховським водосховищем, а сьогодні зі Запорізькою АЕС, відтворює ту саму логіку безвідповідальності – тільки тепер вона є не системною дисфункцією, а свідомою зброєю. Перетворення атомного об'єкта на інструмент ядерного шантажу є якісно новим явищем, яке потребує нових концептуальних і правових відповідей.
Екологічна проблематика в Україні сьогодні є не периферійною, а центральною темою – і не лише у практичному сенсі, а й у філософському. Питання про відносини між людиною і природою, про межі технологічного втручання, про відповідальність перед майбутніми поколіннями – це не абстрактні академічні питання. Це питання, від відповіді на які залежить, якою буде відновлена Україна після перемоги.
Євген Бистрицький, доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії відкрив дискусію доповіддю «Екзистенціальна війна і національні виміри екології». Сама назва промовиста: поєднання «екзистенціального» і «екологічного» – не риторична фігура, а концептуальна пропозиція.
Війна, яку веде Росія проти України, є не лише збройним конфліктом – вона є загрозою самому способу буття українського народу у своїй землі. Довкілля тут постає не як «природне тло» для людської драми, а як конститутивний вимір національної ідентичності. Знищення ландшафту – це знищення пам'яті, укоріненості, того, що філософія називає «буттям-у-світі».
Ця теза знаходить тривожне емпіричне підтвердження: станом на листопад 2022 року внаслідок військових дій постраждало понад 3 млн га лісів – майже третина лісового фонду України.
Пожежі в Чорнобильських лісах не могли гасити кілька днів через окупацію території. Те, що сорок років тому стало зоною відчуження, сьогодні знову перетворилося на зону ризику – тепер уже не внаслідок технологічної аварії, а внаслідок свідомої воєнної російської агресії.
Наталія Залєток, доктор історичних наук, завідувачка відділу архівознавства Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, звернулася до теми, яка насправді торкається фундаментального питання: як суспільство зберігає пам'ять про катастрофу?
Доповідь пані Наталії «Оцифровані архівні документи про Чорнобильську катастрофу в українських архівах» окреслила масштаб архівної роботи, що ведеться в Україні, а водночас указала на її вразливість.
Документи, що фіксують перші дні та тижні після вибуху 1986 року, є не лише історичними свідченнями – вони є юридичними доказами, аргументами у справі відповідальності за екоцид, яку Україна сьогодні намагається пред'явити світові. Оцифрування архівів у цьому контексті – це акт збереження колективної суб'єктності.
Дмитро Григоренко з Інституту геологічних наук НАН України представив найбільш конкретну і водночас найбільш тривожну доповідь – «Вплив російсько-української війни на радіоекологічні ризики у чорнобильській зоні відчуження». У перший день повномасштабного вторгнення Чорнобильська АЕС опинилася під окупацією.
Пересування важкої бронетехніки територією зони відчуження знімало верхній шар землі на місцях розміщення радіоактивних відходів, що спричинило підвищення рівня радіаційного фону.
Крім того, через пошкодження високовольтних ліній об'єкти в зоні відчуження залишалися без зовнішнього електропостачання, що загрожувало безпеці нового конфайнменту та сховища відпрацьованого ядерного палива.
Ця ситуація ставить питання, яке виходить далеко за межі технічної безпеки: чи може людство відповідально поводитися з наслідками власних технологічних катастроф в умовах активних збройних конфліктів? І якщо ні – то хто несе за це відповідальність?
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії, запропонував розрізнення, яке на перший погляд може здатися декоративним, але насправді є методологічно принциповим: «Чорнобиль реальний і Чорнобиль містичний». Катастрофа 1986 року породила не лише радіоактивне забруднення, а й потужний символічний і навіть есхатологічний наратив.
Чорнобиль увійшов у масову свідомість як знак кінця, як попередження цивілізації, що зайшла надто далеко. Цей «містичний Чорнобиль» живе власним життям – у літературі, кіно, інтернет-культурі – і нерідко заступає «реальний Чорнобиль» з його конкретними жертвами, конкретними рішеннями і конкретними наслідками. Завдання філософа – утримувати обидва виміри у напрузі, не дозволяючи жодному з них цілком поглинути інший.
Оксана Семенік, історикиня мистецтва, дослідниця Чернобильської катастрофи і кураторка, представила панораму того, як українське мистецтво осмислювало Чорнобиль упродовж чотирьох десятиліть.
«Чорнобильська катастрофа в українському мистецтві» – тема, що охоплює надзвичайно широкий спектр: від офіційного радянського мовчання перших років до поступового художнього осмислення трагедії в незалежній Україні, від документального кіно до сучасного візуального мистецтва.
Мистецтво тут виконує функцію, яку не може виконати ані наука, ані архів: воно повертає катастрофі людське обличчя, робить її не статистикою, а долею.
Роман Самчук, кандидат філософський наук, учений секретар Інституту філософії і один із модераторів круглого столу, виступив із доповіддю «Чорнобиль як чинник формування національної ідентичності: вимір солідарності».
Теза доповіді: Чорнобиль є не лише трагедією, а й – парадоксально – одним із моментів, в яких українська національна ідентичність кристалізувалася.
Спільне переживання катастрофи, спільне мовчання, нав'язане радянською владою, і подальше спільне долання – все це утворило особливий вимір солідарності, що передував незалежності і певною мірою підготував її. Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, ця логіка повторюється у нових формах.
Чорнобильська катастрофа показала, що байдужість і приховування правди з боку влади можуть мати руйнівні наслідки для людей і довкілля. Саме тоді українське суспільство вперше відчуло себе єдиним у спільному болю та спільному прагненні до правди. Цей досвід став своєрідним передвісником політичної та культурної емансипації.
Сьогодні, коли російська агресія нищить наші міста, природу і життя, ми знову переживаємо той самий виклик – але вже з усвідомленням власної сили та права на майбутнє. Як і після Чорнобиля, солідарність стає ключем до екзистенційного виживання й відновлення, а пам’ять про минулу катастрофу допомагає зрозуміти глибинний сенс теперішньої боротьби українського народу.
Наталія Бойченко, доктор філософських наук, професор Національного університету охорони здоров'я України, звернулася до теми, яка залишається болючою і досі: «Етичні виклики, пов'язані з наслідками Чорнобильської катастрофи: проблеми стигматизації, травми та відповідальності».
Ліквідатори, переселенці, діти, народжені після 1986 року в зоні ризику, – всі вони несуть на собі стигму, що поєднує медичну реальність із соціальним упередженням.
Питання відповідальності тут є не лише юридичним: хто несе моральну відповідальність за рішення, прийняті сорок років тому? І як це питання резонує з теперішніми злочинами проти довкілля, які дослідники кваліфікують як екоцид – злочин, наслідки якого відчуватиме не одне покоління людей і за межами України?
Світлана Балінченко, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник, запропонувала порівняльну перспективу, що сполучає дві великі хвилі внутрішнього переміщення в Україні – евакуацію після Чорнобиля і вимушену міграцію після 2014 і 2022 років.
«Примус та волевиявлення в контексті внутрішнього переміщення в Україні» – тема, в якій юридичний і філософський виміри нероздільні. Чи може людина, яку змусили покинути своє місце, вважатися вільним суб'єктом власного рішення? Де межа між евакуацією і вигнанням? І що відбувається з ідентичністю людини, позбавленої свого місця двічі – в 1986-му і в 2022-му?
Завершив серію виступів Володимир Волковський, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інститут філософії, з доповіддю «Від Чорнобиля до героїчної оборони: зсув сприйняття українців в Європі».
Сорок років тому Україна в очах Заходу була передусім місцем катастрофи – жертвою радянської безвідповідальності.
Сьогодні цей образ кардинально змінився. Героїчний опір повномасштабному вторгненню переписав європейське сприйняття України: від пасивної жертви до активного суб'єкта власної долі.
Цей зсув має значення не лише символічне, а й цілком практичне – він визначає характер міжнародної підтримки, готовність союзників інвестувати в майбутнє України.
Круглий стіл «Війна і довкілля: Відлуння Чорнобиля» відбувся в день, що сам по собі є символічним – 24 квітня, напередодні річниці катастрофи.
Різноманіття підходів учасників – від геологічного аналізу до філософської антропології, від архівістики до естетики – засвідчило: Чорнобиль залишається відкритою раною, що не дозволяє зупинитися на жодній одній інтерпретації.
У часи, коли Запорізька АЕС досі перебуває під контролем окупантів, а радіаційна загроза зберігається на стабільно високому рівні, питання про відповідальність – технологічну, екологічну, моральну і юридичну – набуває нової і трагічної актуальності. Сорок років – і катастрофа не завершена. Вона продовжується!
Слава Україні!
